С каждым днём всё больше и больше себе удивляюсь... За один рабочий день умудряюсь и работы всю выполнить и в контакте с друзьями пообщаться (и не только с друзьями). Хотя если чесно, я больше в контакте сижу, чем работаю... Да меня никто и не гонит. Я никуда не опаздываю. Работа такая, которую и за неделю не сделаешь. Но что самое прекрасное, что и не требуют! Естественно есть срочные дела, а есть долгосрочные. срочные я исполняю как только мне это надо. Вернее шеффффууууу..ФУУУУУУ!!!!

Сьогодні я бажаю, щоб у кожної дитини був інтернет. Якщо в неї є інтернет, то в неї є що поїсти, що одягти, і кому віддячити за цей інтернет. Якщо кожна людина буде ставитись до дітей так, як до себе, то все буде в ажурі. І не буде ніяких наслідків тяжкого дитинства.
От, наприклад, вчора дивилася я гала-концерт "Шансу". Один з учасників проекту присвятив пісьню всім дівчатам, що постраждали від сексуального насильства. Після виступу його запитали, чому саме так? Чому саме їм? Він розповів жахливу історію, пор те, що недавно в одному з районів Одеської області троє хлопців з багатих сімей, просто, заради втіхи, вбили 21 людину... 21 дівчину!!!! І під впливом цього випадку, хлопець вклав свою душу саме в пісню, що присвячується нещасним дівчатам. Балетна постановка просто звела мене з розуму. Я досі під впливом! Ну що їм не вистачає??? На сьогодні, кожна друга дівчина готова сама віддатися хлопцеві, з тієї чи іншої причини, а їм все мало. Їм хочеться дівочих страждань!!! Я в шоці. І це цілком можливо все з дитинства. По Фрейдику... по Фрейдику... Печально, та це життя...
Я звертаюсь до всіх хлопців: якщо ви коли-небудь будете чути дівочі волання, не залишайтеся байдужими, не йдіть, перевірте. Можливо ви спасете долю дівчини... І Господь віддячить вам за небайдужість до людей.

Меня предали. Мне очень больно. меня отвергли. Так свободно парила душа, так жгло тело привиде его глаз, рук и ног. А он плюнул на всё, воспользовался мной, как последняя скотина. И не важно, сколько времени мы были вместе, не важно, как часто мы виделись. Важно то, как мы чувствовали, как питали друг друга энергией, страстью и незабываемым чувством свободы. Мы были абсолтно чесны друг перед другом... Или я была чесна? Только я? И чувствовала я? А он нет? И непонятно даже сейчас, любит он или нет? Или он просто издевается как всегда. Я не достаточно хорошо знаю этого человека, поэтому в душе сомнения и страх. Боль, предательство, разлука... Как бы я хотела, чтобы эти строчки не вополотились в реальность... Как бы мне хотелось думать, что всё, очём я думаю не сбудеться...

frico завесы электрические

Я могла би бути зараз на Гоблін-шоу, а я сиджу на роботі і фігнею страждаю. Чому таке життя несправедливе! Я познайомилася з найкращим хлопцем в світі - Максимом Мироновим, а він живе в Києві, і сьогодні туди їде.((((( Без проблем, номер телефону, адреса... коротше дав свою визитівку. Але ж мені хочеться його побачити сьогодні поспілкуватися!!!! Я в шоці з себе. Таке враження, що зараз я на все плюну, подзвоню своїй шефу, і так і скажу: Тетяно, Ви як хочете, а я повинна бути в Одессі. З іншого боку, це ж робота, і Максим повинен це зрозуміти. Так, не кінець світу, та все ж дуже себе шкода. Завжди сама собі роблю гірше, і ще й накручую в гоові погані думки. А до речі, я жж я все пишу не для когось а для себе, так що не дуже звертайте увагу, якщо я напишу якийсь маразм. Це в мене буває. А я здається закохалась((((((

"Ярослава"

Спати в твоїх обіймах… Спати всього дві з половиною години… Перед цим цілуючись усю ніч… Прокидатися з відчуттям солодкого щастя… Прокидатися в обіймах коханої людини… В твоїх обіймах… І відчувати холодні руки і холодні ноги, які переплелися з моїми, також холодними… Яке це щастя!.. Яка насолода… Який спокій…

1.

- Ало? Привіт! Чуєш, Ганно, я хотіла спитати, які в нас завтра пари? Розклад не змінився? Ні? Ну, той добре. Як? Першої пари немає? Це просто суперово! Та все нормально. Юрчик на роботі. Так. Та, як завжди, гавкаємось. Ти ж сама чула. Так. Ну такий він, трохи доставучий. Добре, буду писати «сучу мову». До зустрічі.
Ярослава поклала слухавку свого мобільника та й плюхнулася на пружинисте ліжко, застелене червоним покривалом. Знаєте, такі ліжка є в кожному гуртожитку… З ямою посередині… Дівчата підкладають двері зі складу, щоб не так скакати вночі. Ярослава, в перший же день приїзду до «милого дому», викинула «ці кляті двері, від яких спину ломить, ніби всю ніч били бейсбольною битою…» Їй так більше подобається
«Нарешті, хоч висплюся. Завтра на другу пару. Яка там? А! ТЗМКΩ».

Ω Ярослава вчилася на факультеті журналістики. ТЗМК – технічні засоби масової комунікації (на кшталт інформатики).

- Ярославо, сідаймо пити чай. Я принесла дуже смачненький тортик – перебила потік думок дівчини сусідка по кімнаті, мила, добра та пухленька Тетянка.
- Ой, Тетяно, я тільки-но поїла, дякую. Ти ж знаєш, як я багато їм. Боюся, що мій організм не витримає знущань і почне збільшуватись. – Ярослава зморщила свій невеличкий курносик.
- Так, я нічого не знаю! – відповіла Тетяна. – Ти мене постійно пригощаєш, змушуєш їсти все, що пропонуєш, а сама відмовляєшся. І від чого?! Від шоколадного торта!
- Ну, добре, добре. Тільки не сварись.
- О! Дівчата, що їсте? – голова Арсена не вспіла просунутись у двері, а він вже чує, що намічається чаювання.
- Арсене, киш звідсіля! Ще тебе я не кормила! – сказала Тетяна, навіть не повертаючи голови.
- Звісно не кормила! Я ж тільки-но прийшов! Та ви все ж збираєтесь їсти? Арсен знає куди і коли йти! – хлопець, засунувши руки у кишені, відкрив з ноги двері, ніби в себе вдома, та не вспіли дівчата зрозуміти, що діється, як він вже сидів за столом, тримаючи в руках тарілку з ложкою, які, здавалося носив із собою завжди.
- Я дивуюся, Арсене, - сказала Яра посміхаючись, - як ти ще не виріс до розмірів Титаніка? Все їси і їси… Ніби в шлунку «чорна дира».
- А вона там і є. І я їй вдячний, інакше я б давно вже луснув. – відповів, також посміхаючись, Арсен.
- Ти хоч би раз запросив дівчину до своєї кімнати, пригостив би чимось. – сказала Тетяна, наливаючи кип’яток в чашки.
- А я запрошував. Тільки вона, побачивши мою кімнату і хлопців, навіть через поріг не переступила, «і скрикнувши, знепритомніла…»!
Звісно, адже у Арсена в кімнаті гірше, ніж у тюремній камері. І щури, і «кукараччі», а гармидар страшний! Всюди розкидані речі (за «гарну» поведінку хлопцям не видали ні шафи, ні полички для книг, яких взагалі не вистачає), стіни голі, стеля обсипається, на трьох ліжках спить семеро людей, замість стола – який є і столом, і стільцем. А запах!..
Сідаючи поруч із хлопцем, Ярослава запитала:
- Як, Арсене, у вас у кімнаті ще миші не поздихали від голоду?
- А вони до нас ночувати приходять, а в інших харчуються. Я навіть знаю, яка в якій кімнаті…
Ярослава, прищуривши очі, і вперши руки в боки, перервала розповідь парубка:
- Все з вами ясно! Я давно вже підозрювала і навіть говорила Наталі, шо то твої шпигуни!..
- Не переривай мене… Так ось, наприклад, у вас вічно-голодна манюня, яку ми називаємо «Чахлик Невмирущий». Я взагалі дивуюся, як Чахлик ще дубу не дав з таким харчуванням, як у вас? І ще ганяєте його, як побачите. Інші дівчата як дівчата: повискакують всі на стільці, ліжка, навіть на столи, верещать собі, а миша в цей час і поснідає, і повечерає (SIC!). А ви якісь не такі, чесне слово! Ганяєте бідного Чахлика… Над ним вже всі миші насміхаються…
- Звісно, не буде йому що їсти! Ти ж приходиш і все з’їдаєш! Ти береш Чохлику хоча б малесенький шматочок чогось, коли йдеш від нас? – запитала Яра.
- Ага, у вас візьмеш! Ви мені не даєте нормально поїсти, а якщо б я ше захтів взяти Чахлику, вигнали б та залишили голодим!
- Ха! Він ще скаржиться! І де твоя совість поділася?.. – сказала Тетяна…
- А хто сказав, що вона в мене була?
- Та зараз взагалі, справді, нічого не отримаєш, будеш багато варнякати! - …і замахнулася на Арсена ложкою.
- Все, мовчу, мовчу… - парубок закрив собі рота великим, ні, величезним шматком торта.
(c) Надія Дулова Ярослава.

2.

Ярославу о восьмій ранку розбудив дзвінок мобільника. «Гандзя? Що їй потрібно так рано?» Вона ввімкнула телефон і, протираючи очі, сіла у ліжку.
- Слухаю.
- Ярославо, я вже п'ятнадцять хвилин намагаюся до тебе додзвонитися! Що з твоїм телефоном?
- А чого ти взагалі дзвониш та ще й пошепки розмовляєш? «Чáкай», дай я сама здогадаюсь… У нас все-таки є перша пара!
- Ага! Скоріше лети до універу! Професор Залевська вже трьом дозволила зайти.
- Аж трьом?! Це прогрес! Може і мені сьогодні пощастить?
Та останні слова Яра говорила вже коротким гудкам, які звучали у слухавці, як тривожний сигнал.
Ярослава на автопілоті натягнула джинси, футболку з написом «Я ВАС УСІХ E-MAIL», вхопила сумку і побігла на пари.
- Вибачте, будь ласка, там такі жахливі «пробки»! – винуватим голосом говорила Яра професору Залевській, стоячи в дверях 64-ї аудиторії. В групі всі перешіптувалися та тихенько хіхікали. Викладач здивовано дивилася на «чудо», яке стояло перед нею: дівчина (почнемо знизу) у кімнатних капцях, у світлих джинсах з плямами від вчорашньої кави (не ті натягнула), футболка, натягнута на виворіть та ще й ззаду на перед, на голові таке, ніби коти бриндзю шукали, одне око нафарбоване, інше – ні, а вуста пересохли, від не випитої зранку кави.
- Доброго ранку, шановна. Де у Вас там «пробки»? В гуртожитку? І взагалі, що це з Вами таке? Хоча це не важливо. – викладачка зробила вигляд, що їй байдуже до цієї студентки. – Квітко, я прекрасно знаю, що Ви живете в п’яти хвилинах звідси. Вийдіть, будьте ласкаві, з аудиторії, і без конспекту сьогоднішньої лекції не повертайтеся. Я зрозуміло пояснюю?..
- Студентка універу – і в такому вигляді! – говорила сама до себе Ярослава, дивлячись у дзеркало чоловічого туалету. – Ну, не соромно, га? А якби тебе побачив Назар? Так тобі й треба! Будеш тепер розшифровувати конспекти однокурсників цілу ніч. – говорила дівчина умившись, вже розчісуючи своє русяве волосся.
- Доброго ранку, Яро. А що це Ви робите чоловічому туалеті, та ще й під час пари?
- Назаре… е-е-е… Олекс… сандровичу?.. – дівчина перелякано і здивовано дивилася на куратора першої групи, де вона, між іншим, була старостою. – А я… Знаєте… Було… Взагалі-то…
- Ярославо, заспокойся. Дихай глибше… глибше… іще глибше… Ось так краще. Я не кусаюся, ти ж знаєш. Ти закінчила? Підемо, вийдемо на коридор, бо що подумають люди, як побачать нас разом в чоловічому туалеті?
Назар та Яра сіли на лавочці біля деканату та тихо заговорили:
- Та ця ідіотка… Ой, пробачте, я маю на увазі Гандзю, переплутала розклад, і я не потрапила на першу пару. Вірніше, потрапила, але в такому стані, що краще б не потрапила. Якщо раніше Наталя Валеріївна пускала мене і пробачала запізнення, то тепер ні. Вигнала, ще й відпрацьовувати доведеться.
- Все ясно. Ну, нічого, я з нею побалакаю… тобто, поговорю, і все буде добре. Головне, щоб діти були здорові. – Назар посміхнувся, поправив свої окуляри і запропонував: «Підемо в «Rojal», вип’ємо кави. А то, як я бачу, ти досі спиш. Наступна ТЗМК? Так ось, на ній же треба думати. А ти зараз думати не в змозі».
- Угу. – тільки й відповіла Яра. Та, винирнувши зі своїх думок, відповіла. – Ну, якщо ти пригощаєш, то я згодна. Тільки не довго. А то я знаю, як понемо балакати, всі пари без мене пройдуть. Треба хоча б будильник навести.
- Так, я пам’ятаю, як ми у минулий раз пили каву. Сіли о другій, а встали о шостій.
- Тобі то нічого, а мені довелося відпрацьовувати пропущені пари. Теж мені, куратор називається!
- Ти теж, староста, не краща! Це ж тобі на пари треба, а не мені.
- Який куратор – така і староста. І взагалі, ти відповідаєш за своїх студентів, особливо, під час «культурного відпочинку». До речі, коли ми поїдемо до Білгород-Дністровської «твердині»? – спитала Яра, гріючи руки об чашку з кавою.
- «Твердиня»? О! Ми знаємо такі розумні слова? – з іронією сказав Назар.
- Я ж журналіст… майбутній… - відповіла цілком серйозно дівчина.
- От я і дивуюся! – продовжував в такому ж дусі куратор. – Журналістка!.. Майбутня!.. і знає ТАКІ СЛОВА. На вулиці почула, чи десь інде?
- Досить знущатися!!! Я серйозно, коли ми поїдемо? Мене вже аж коробе від нетерплячки! – Ярослава ображено штовхнула хлопця в плече.
- Та в цю суботу. Якраз збирався розповісти про це всім на кураторській годині. А тобі все треба знати першою!
- Я ж староста. Та обіцяю, до кураторської нікому та нічого. Чесно!
- Ага, пам’ятаю, як Ви, шановна пані, «нікому та нічого» про подорож до Києва. Просив же: таємниця. Потім усі, хто не їздив зі мною тиждень не розмовляли. Це нормально? Ніхто з п’яти чоловік не проговорився, тільки вельмишановна Ярослава виклала все, «как на тарелочке с голубой каёмочкой»! Не могла збрехати, що їздила з друзями, коли вже бовкнула про Київ?
- Ну, вибачаюсь-вибачаюсь! Я, здається, вже замазала свою провину… Яку стінгазету відбахала! Старалася, як ніколи! Тепер все, буду мовчати. Ще однієї газети я просто НЕ ВИТРИМАЮ!..

3.

Троянда… Біла троянда… Скільки краси у цій квітці, скільки величі, ніжності та чистоти! Вона – як класична музика – приємна, досконала, геніальна. В ній стільки таємничості, стільки недоторканості і водночас лагідності та кохання…

В четвер о восьмій ранку Ярославі прийшло SMS від Юрчика: «Кохана моя Яро, Ярославо, моя ніжна і незрівняна Славо! Рівно місяць тому ми з тобою вперше поцілувались і це було початком наших чудових та яскравих стосунків. Я дуже радий, що Сірий познайомив нас. Якби не він, я б не був найщасливішим хлопцем в цілому світі! Сонечко, я тебе кохаю. Нехай в нас і надалі будуть такі почуття, як зараз. Цілую. Твій Зайчик.»
«Якби ти знав, що мої почуття до тебе не такі великі, як здається, ти б помер. Ну, не помер би, хлопці від такого не помирають, але образився би точно.» - подумала Ярослава, а написала таке: «Зайчику, дякую, що ти є у мене. Я тебе теж кохаю. Зустрінемося сьогодні ввечері .»
- Це ж треба, не вспіла прокинутися, а вже SMS-ку строчиш. – сказала Тетяна, натягуючи вже другу шкарпетку.
- Сьогодні місяць, як я зустрічаюся з Юрчиком.
- І що?
- От і я думаю: «І що?».
- Ясно. Ти на пару йдеш?
- Звісно йду. – відповіла Яра, солодко потягуючись в ліжку. – Що за питання? Я хоч раз пропускала пари за власним бажанням?
- Ні. Та може вирішила на честь «СВЯТА» виспатись…
- Ага, вже! Теж мені, свято! Хоча…
Після пар Ярослава сиділа в читальному залі. Аж тут заходить Назар, сідає поруч і починає читати якусь товстезну книгу у чорній обкладинці.
- Що читаєш? – спитала Ярослава, дивуючись, що Назар не привітався з нею.
- І тобі, добрий день. – відповів хлопець, не звернувши уваги на запитання.
- Привіт-привіт… Питаю, що читаєш? – прямо у вухо куратору крикнула дівчина, закривши рукою текст.
- Чого ж ти так кричиш?! – аж підскочив Назар. – Ну, «Мистецтво магії». Воно тобі треба?
- Та ні, – ображено відповіла Яра. – просто цікаво.
- Все, не чіпай мене. Мало часу. – роздратовано сказав хлопець.
- А куди ти так поспішаєш? І, до речі, ти цим не дуже захоплюйся, бо це тобі не жарти!
- Кажу відчепись! Це не твої справи!..
Ярослава зрозуміла, що розмови з ним сьогодні не буде і взагалі сіла за інший стіл.
«І чому це він такий злий? Взагалі, не подобається все це мені… «Мистецтво магії»… Хм… І чому це його цікавить? Ех, Назаре, Назаре. Не до доброго приведуть тебе ці захоплення… Ти ж меня подобаєшся, невже не зрозуміло? А ти до мене “відчепись!”. Не можна так…»
Десь о п’ятій Назар повернувся до читального залу. В руці він ніс білу троянду, таку прекрасну, що Яра ніби за покликом чарів встала і пішла назустріч хлопцеві.
- Яро, вибач за мою поведінку. Пробач, що нагрубив. Я просто був не в гуморі. Ця троянда тобі. Засуши її і завжди носи біля серця. Тоді я буду знати, що ти пробачила мені і так само любиш мене, як і раніше.
Ярослава взяла троянду і випадково торкнулася шипа. Водночас у дівчини закололо в серці; капля крові впала на підлогу. Вона подивилася на Назара, побачила його чарівну усмішку, лагідні очі… Його ніжна рука взяла її руку, а інша приклала хусточку до пораненого пальця. Дівчина ніби відчула тепло у грудях, яке поступово переросло у жар.
- Підемо вип’ємо кави. Я бачу, ти стомлена.
- Та ні, я чомусь дуже збуджена. – відповіла Яра. - Та, все одно, йдемо.
І вони пішли до сусіднього кафе. Ярослава навіть забула, що збиралась їхати до Юри (сьогодні ж місяць, як вони зустрічаються!)
- Слухай, Назаре, - сказала Ярослава допивши вже третю чашку кави. – Ти сьогодні читав якусь книгу… здається, «Мистецтво магії»… Навіщо вона тобі? Ти збираєшся когось зачарувати?
- Та ні. Просто цікаво. – відповів Назар і поклав свою руку на Ярину. – І взагалі, не думай про це.
Дивно, але Ярослава одразу почала думати про інше. Нібито цієї книги зовсім не існувало.
- Ідемо сьогодні ввечері в театр. – запропонував хлопець.
- Не можу. Я іду з хлопцем до кафе. Сьогодні…
- Нащо це тобі? – перебив її Назар. – Порівняла: ТЕАТР і якесь там кафе! Пішли, сьогодні буде «Український Декамерон». Ми ж так мріяли потрапити на цю виставу. Я вже взяв два квитки.
- Ну, добре, але мені треба подзвонити Юрі, сказати, що мене не буде.
- Дзвони…
Яра почувала себе дуже добре, спокійно. Її нібито тягнуло до Назара. Це було і раніше але по-іншому, якось не так. Вона відчувала від нього якесь тепло, таке приємне, таке солодке… І зовсім не думала, як відреагує на її вчинок Юра (адже сьогодні місяць, як вони зустрічаються!).
- Ало, Зайчику? Привіт. Я сьогодні не зможу сьогодні з тобою зустрітися, вибач. Чому? Я іду з Назаром в театр. Як з яким? З куратором. Та ні, не всім курсом, а вдвох. Ні, не жартую. Ні, я тебе не розводжу. Юра, я що тобі клоун якийсь, жартувати?! Я кажу цілком серйозно. Як хочеш. Ображайся собі. Мені треба піти. Треба! Потім поясню… Завтра… Бувай… Козел! – останнє сказала вже поклавши слухавку. – Не хоче мене розуміти. Можна подумати, що я його дружина! Нікуди не хоче мене пускати. Я же з тобою іду в театр, а не з однокурсником, правильно? Чого так нервувати? Не розумію…
Ввечері біля театру Ярослава, ішовши за руку зі своїм куратором, побачила Юру, який нервово ходив і курив.
- Ви вже ходите тримаючись за руки? – спитав Юрко, побачивши свою дівчину і Назара. – А це, я так розумію, твій преславутий куратор, яким ти мені всі вуха проздзижчала. Я сподівався на кращого. Ви не будете проти, Назаре Олександровичу, якщо я, ХЛОПЕЦЬ оцієї дівчини, яку Ви зараз тримаєте за руку, піду з вами до театру, і буду сидіти між вами?
- Проти. – відповів спокійно хлопець. – Краще буде, якщо Ярослава буде сидіти між нами…
Весь вечір пройшов у напруженні. Юра навіть відмовився провести Яру додому. Але вона не дуже образилась, адже її відвіз сам Назар! А це було важливіше для неї сьогодні. І чому? Вона сама не розуміла…
(с) Надія Дулова. Ярослава

Ну не козли, га? Посеред моєї витонченої, творчої сторінки розміщати свою грьобану рекламу. Її і так вистачає. Зпоганили мені все натхнення щось писати. Ось хотіла викласти решту повісті "Ярослава", та вже щось зовсім не пре.

Дуже цікава фішка зі мною сталася тільки що)))). Я чекала поки загрузиться сторінка ЖЖ. Взяла книжечку "Твоя удача", поклала праву руку на неї, заплющила очі і спитала "Чи вступлю я в 2009 році в театральний університет Карпенка-Карого?". І занєте, що мені відповіла на це книжечка? Ніколи не здогадаєтесь!!!! А от що: "Не старайся гаданиями узнать намерения Бога: то что он решил про тебя, он обдумал сам, без тебя". Я, якщо чесно трохи збентежена. Ні, навіть не трохи, а дуже збентежена. Мене завжди прикалувало таке гадання. Та зараз, мало того заїнтригувала, мене ця відповідь, та ще й шокувала. Виявляється, якщо в це вірити, це може бути правдою. А чи траплялися Вам такі фішки долі? Брррр, аж моторошно!!!!

4.
- Доброго ранку! – сказав Назар, посміхаючись, побачивши Ярославу. Вона сіла навпроти нього на сидіння шостого вагону електрички Одеса – Білгород-Дністровський.
Ярослава протерла очі і взбодрившись відповіла теж посмішкою: «Доброго».
- О! Який в нас сьогодні гарний настрій! З якого приводу? – запитав куратор.
- Як з якого? Ми їдемо на екскурсію до Білгород-Дністровської фортеці, будемо «культурно» відпочивати. З курсом… З куратором…
Назар подивився на Яру здивованим поглядом.
- … Ну, з Назаром, з Назаром… І чому це в мене раптом повинен бути поганий настрій?
- Та ні, я просто запитав, заспокойся, все в повному ажурі. – відповів Назар. Він дістав з карману жилета шоколад, розгорнув його і сказав Ярі: «Пригощайся». Так як вона дуже любить солодощі, тож про слово «ні» і мови не йшло. Взагалі-то Яра була така собі невеличка дівчинка (ах, пробачте, Яро, - дівчина), але загроза зайвої ваги була. І тільки вона потягнулася за плиткою, рука Альбіни перехопила її руку.
- Квітка, - сказала Аля, - тобі не можна це їсти! – Назар зробив здивовано-перелякані очі, думаючи, що дівчина щось підозрює.
- Скажи, - продовжила Аля, - ти сьогодні поснідала?
- Так, Альбіно. А в чому справа? – з посмішкою відповіла Яра.
- До шістнадцятої години ти більше не їси. НІЧОГО!
Назар вирішив вступитися за бідну дівчину, і промовив:
- А що, коли ми будемо їсти всі разом на природі ( в сенсі, у фортеці), Ярослава буде просто сидіти і дивитися на все те свинство… пробачте, дійство?
- Ага, вже! – заперечила Яра. – Я голодний протест не оголошувала і голодувати не збираюся. Все!
Вона взяла три шматочки шоколаду і почала їсти, не поспішаючи, іноді затримуючи шматочок шоколаду на язиці, щоб відчути його справжній терпко-гіркий (як у полину) смак.
Назар почав розповідати про своє дитинство і всі просто котилися зо сміху.
«Першою моєю прочитаною книжкою був «Робін Гуд». Так ось у кінці я розплакався, бо мені так було шкода героя, що він такий добрий, чесний, справедливий і помирає. Та ні, де там! Робін Гуд буде жити вічно! І ось ми з хлопцями (а нам було років по 9-10) вистругали собі з дерева мечі, я одягнув новесенький фіолетовий костюм (Робін же все вдягав в унісон, в нього все було зелене, а так як в мене нічого зеленого не було, то я вирішив одягнути новенький спортивний костюмчик). Та пішли до лісу грати у «Робін Гуда». Ну, хлопці трохи не раз рахували сили і прийшли у шортиках та маєчках з коротким рукавом. Їх звісно закусали комарі, це все набридло і збиралися вже йти додому. Як чуємо, хтось в лісі рубає дерево. Ну, ми: «О! Це ж люди шерифа! Скоріше туди!» Ну, ми прибігли, а там якийсь чолов’яга рубав дерево на дрова. Ми з хлопцями (уявіть собі всі замазані у болоті (руки, обличчя – все!), голови перев’язані стрічками, як у Рембо, з них стирчить пір’я) оточили бідного чоловіка і почали кричати: «Здавайся!!!» Він перехрестився з переляку і втік. Ми витягли топор з дерева (як воєнний трофей), і я поніс його додому. Хвалюся перед дідом: «Дивись, - кажу, - діду, який я воєнний трофей здобув!» А дід як закричить: «Так то були ви?! Боже, що ж діється? Той лісник підняв паніку, все село збіглося до лісу – мовляв, нечиста сила в нас завелася!»
Ось такі в нас були ігри. А ви кажете – село! В селі найцікавіше життя, особливо для дитини…»
Назар ще довго розповідав про дитинство, і ніхто не помітив, що за цей час Ярослава пересіла до хлопця і обійняла його, а він в цей час взяв її руку в свою, ніби так і треба. Для нього це було нормальним. Здавалось, що саме цього він і чекав.
- Так, дівчата… та хлопці… Зараз розбігаємось по базару, скупляємось і зустрічаємось на цьому місці через 15 хвилин…
Звісно, через п'ятнадцять хвилин вони не зустрілись, бо просто не встигли. Але коли зустрілись, одразу пішли до фортеці…
Пізніше Ярослава напише двоюрідній сестрі: «Фортеця – це щось! Як сказав би «men», Назар Олександрович (куратор 1-ї групи журналістів філ. фак-у ОНУ ім. Мечникова): «Крута фішка». Твардиню можна довго описувати, але це треба побачити, тим паче, що я не майстер описувати різні будівлі, архітектурні витвори мистецтва і таке інше. Просто скажу: Білгород-Дністровська фортеця – просто супер! Я, правда, не знаю наскільки вона крута, адже мені ні з чим порівнювати (в інших фортецях не була)… Відпочили – не описати словами – ВИБУХОВО…»
Так, дійсно, Ярослава була дуже щасливою, що не проміняла фортецю на ліжко (хоч увечорі страшенно боліли ноги). Десь всередині екскурсії всі розбрелися, хто куди. Назар, звісно, залишився з Ярою (чому звісно, чому це було для Яри природно, вона не знала, але відчувала, що це так повинно бути). Вони залізли на одну з стін, дуже високо, і сиділи, ні про що не розмовляючи.
- Ти підтримуй мене, будь ласкавий, щоб я не впала. – тільки й сказала Ярослава. Вони сиділи так десь півгодини, обмінюючись всього кількома словами.
Через півгодини мовчання хлопець і дівчина водночас подивилися одне на одного, і в одну мить злилися у поцілунку. Він тривав близько п’ятнадцяти хвилин. Вони ніжно цілувалися, не дивлячись на те, що хтось з курсу може це побачити. В один момент Ярослава подумала: «Що я роблю? В мене ж є хлопець!» Але якийсь голос зсередини, навіть не її голос, сказав: «Ну то й що? Забудь про нього. Зараз є тільки ти та Назар. Ти щаслива. Насолоджуйся життям!»…